Душа зачарована квітами: Катерина Білокур

7 грудня 1900 р., у день святої великомучениці Катерини, Бог подарував світу Катерину Василівну Білокур – художницю, яка свої полотна щедро засівала мальвами, калиною, жоржинами, барвінком, крученими паничами, ромашками, чорнобривцями, соняшниками, колоссям жита, пшениці, нагідками, польовими квітами рідної землі. Вона залишила по собі картини – квіти-діти, які дивують, хвилюють, вражають усіх, кому пощастило побачити їх у музеях країни.

Розпочалася арт-година словами визначного письменника О. Гончара з його книги «Письменницькі роздуми», де в статті «Чарівниця» говориться:

«Її картини побачила Полтава, потім Київ, Москва, потім вони з’явились у Парижі, біля них товпились відвідувачі на міжнародних виставках: хто ж автор цих незвичайних полотен? Звідки такий вроджений артистизм в простої української жінки, таке естетичне чуття, багатство і сила уяви?». 

На ці та ще багато інших питань ми спробували знайти відповіді на сьогоднішньому заході.

Село з його правічним ритмом і впорядкованістю, прикметами й розмаїттям барв, плоди й трави, квіти й зілля були найприроднішим тлом і стимулом бажання творити; тут усе надихало художницю. Але атмосфера була майже ворожа – рідня її засуджувала, бо ж треба з ранку до ночі поратися по господарству, а яка вже робітниця з «блаженної» та «одержимої».

Батьки позбавили Катерину можливості отримати початкову освіту, й дівчину не прийняли в 1924 р. до Миргородського технікуму художньої кераміки. У 1928-му спробувала вступити до Київського театрального технікуму, але з тих самих причин її не прийняли. 

У пошуках джерела для душевних сил Катерина вирушила до Канева, на могилу Тараса Шевченка. Вона благала Кобзаря: «Батечку, голубчику, соколику, допоможіть мені стати художником!»…

Пізніше, в 1940 р., почувши по раді пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні О. Петрусенко, написала співачці листа, додавши до нього намальовану на шматку полотна калину. Цей малюнок дуже вразив Петрусенко.

Саме з її легкої руки на талановиту художницю-самоучку нарешті звернули увагу фахівці. Того ж року відбулася перша виставка робіт Катерини Білокур у Полтавському Будинку народної творчості. Згодом – виставка у Києві, що мала грандіозний успіх. Після цього К. Білокур преміювали поїздкою до Москви.

40-50 роки пом’якшили її випробування та стали врожайними у творчій долі. 

Наприкінці 40-х вона стала членом Спілки художників України, у 1956 році Катерині Білокур було присвоєне звання народної художниці України.

А жити мусила серед людей, які її не розуміли. Усе життя лишалась при старій хворій матері, яку пережила лише на тиждень. Померла Катерина Білокур 10 червня 1961 р.

Небіж Іван, син рідного брата, став скульптором і є автором уславленого пам’ятника біля її хати (тепер Музей-садиба К. Білокур).

Фактично Катерина Білокур творила свій неперевершений мальований і мальовничий світ не завдяки, а всупереч.

Але сьогодні її квітка-душа, мабуть, тішиться на Небесах: їй присвячено книжки, документальні й художній фільми, виставу в столичному театрі («Дві квітки кольору індиго»), а головне – її картини у музеях, на численних іменних виставках заворожують глядачів.

Учасники заходу із зацікавленістю переглянули мультимедійну презентацію картин художниці та ознайомились з виставкою «Квітка-душа у рамці трагічних реалій», яка була підготовлена бібліотекою.

А вірші Г. Чубач «Діти К. Білокур» та пісня «Квітка-душа» у виконанні Н. Матвієнко, які звучали під час заходу, створили неповторну атмосферу і допомогли занурили присутніх в прекрасний світ художниці, чия творчість відноситься до найкращих досягнень української культури.

Дякуємо Вам за увагу до публікацій нашого блогу.

Будемо щасливі бачити Вас в числі постійних читачів (сайдбар членів блогу ліворуч).