Українська мова, як і вся культура України, з початку свого існування часто переживала важкі моменти, зазнавала серйозних втрат, отримувала болісні удари.
Олесь Гончар у своїх «Щоденниках» писав: «Ми не є і не повинні стати народом суржикової мови чи мови мертво-декоративної. Маємо витворену протягом віків мову дивовижно багату, одну з найбагатших у світі, барвисту, запашну, розмаїту, здатну активно жити і розвиватись, придатну для найскладнішої художньої і наукової творчості. Злочином було б занедбати таке неоціненне духовне добро».
Цілеспрямована державна політика викорінення української мови пов’язана в першу чергу з іменами Петра І і Катерини II. Петро І започаткував цю політику, коли видав перші офіційні розпорядження про обмеження мови. Зокрема, 1720 роком датований указ про заборону книгодрукування українською мовою і про вилучення текстів, написаних по-українськи, з церковних книг.
Комплексну атаку на українство вчинила Катерина II. Її діяльність вінчала собою процес повного поневолення української козацької держави, котра, однак, за час свого існування в складних умовах продемонструвала високу життєздатність. У 1753 р. її спеціальним указом у Києво-Могилянській академії повністю заборонили викладання українською мовою.
Із середини XVIII ст. великоруська канцелярська мова опанувала все діловодство в Україні. Стара книжна українська мова через цензурні утиски поступово відмерла. Серед останніх її представників можна вважати «мандрівного філософа», «українського Сократа» Григорія Сковороду, котрий писав свої твори українською книжною мовою із сумішшю церковнослов'янських, українських та великоруських елементів.
Близькість мов та заборони цензури поступово привели українських письменників до користування винятково російською. Українська мова залишалася тільки в побуті й народній творчості, а освічені у російських вузах представники старшини дивилися на неї як на провінціалізм без майбутнього. Катерина II «гідно» продовжила політику Петра І.
Таємним циркуляром міністра внутрішніх справ П. Валуєва від 18 липня 1863 р. було заборонено надавати цензурний дозвіл на друкування духовних та популярних україномовних освітніх книг, заборонявся український театр.
Далі царат діяв послідовно: було накладено заборону на викладання в народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою; остаточно заборонено українські театральні вистави по всіх губерніях Малоросії; заборонено вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами. Існувала тільки єдина російська мова.
У 1804 році видано указ про заборону вчитися українською мовою. Результатом національного гніту стало те, що кількість колись майже стовідсотково грамотного українського народу до 1898 року знизилась до 13,5%.
Царську політику наслідували і більшовики. Окупувавши Україну, вони спочатку цілком нехтували українську культуру й ніякої української мови визнавати не хотіли, більше того, ставилися до неї явно вороже.
Але Україна міцно стояла за свою культуру, й більшовики мусили «попускати»: добре працював український театр, у Києві поєдналися Наукове товариство ім. Т. Г Шевченка й Академія наук в одну наукову установу, відкривалися старі українські приватні видавництва.
Український тиск із вимогами культурної незалежності зростав усе більш, і 1923 року комуністична партія постановила, що в Україні мусить бути українська мова, для чого треба розпочати українізацію.
Скрізь по Україні розпочалося жваве вивчення української мови, на чолі чого стала Українська Академія наук у Києві, а при ній заклалися два важливі інститути: Інститут мовознавства та Інститут наукової мови. Другий науковий центр постав у Харкові.
Варто зазначити, що 20-ті роки ХХ століття були роками найбуйнішого розвитку української культури, а в тому й української літературної мови. Ці роки пробудили в українського народу глибоку національну свідомість та міцну самопевність.
Тоді ж, року 1927-го, був упорядкований остаточно український правопис. Виходило багато цінних наукових дослідів української мови. Здавалося, розвиток української літературної мови досяг свого вершка. Але це тільки здавалося, бо що більші були досягнення, то більше більшовицька влада непокоїлася. Ще від початку цієї «українізаційної» доби ввійшов у життя залізний радянський закон: «Українська культура має бути національна формою, але соціялістична змістом».
Головна мета радянського режиму в Україні полягала в знищенні будь-яких можливостей для її національного самовизначення. Реалізація цієї мети передбачала негайну ліквідацію національно свідомої частини населення, почався активний процес формування соціально диференційованої культури, а також підрив людської бази відтворення національної свідомості.
Так, за належність до «Спілки визволення України» у 1929 – 1930 рр. було заарештовано і засуджено сорок п’ять діячів української науки, літератури, культури; поступово ліквідувалися літературні організації та утворення єдиної Спілки письменників СРСР; знищувалися архітектурно-культурні пам'ятки в Україні, масово арештовували і страчували національну інтелігенцію.
У 1938 році було введено в дію постанову «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України. Протягом подальшого майже півстоліття в Україні продовжуються арешти і відбуваються суди над українськими діячами. У 1990 році статус офіційної мови в СРСР надається російській мові.
Не зважаючи на усі утиски, українська мова не втратила своєї краси та автентичності. Попри складні умови бездержавності української нації, українська мова зберегла самодостатність і стала важливим чинником возз’єднання українських земель.
Література:
Баранник О. Ю. Тернистий шлях української мови / О. Ю. Баранник, А. Білошкурська, А. Швець // Вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. - 2014. - № 10. - С. 48-52. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vpabia_2014_10_9.
Дякуємо Вам за увагу до публікацій нашого блогу! Долучайтесь до нас у соціальних мережах!
Будемо щасливі бачити Вас також серед постійних читачів (сайдбар членів блогу ліворуч).
Немає коментарів:
Дописати коментар