Сутність та проблеми соціальної реабілітації дітей-інвалідів

Продовжується наша співпраця з Київським міським центром реабілітації дітей з інвалідністю. Нове заняття «Школи батьківства» було присвячене проблемам соціальної реабілітації дітей-інвалідів. 

Процес соціалізації – це процес взаємодії особистості та суспільства. Реальні жертви несприятливих умов соціалізації – діти-інваліди. Чому ж інваліди відносяться до жертв несприятливих умов соціалізації? Які проблеми виникають у процесі соціалізації дітей-інвалідів?

Перш за все – це соціальні проблеми: недостатньо форм соціальної підтримки, недоступність охорони здоров’я, освіти, культури, побутового обслуговування, відсутність належного архітектурного середовища тощо. 

Дитина з обмеженими можливостями набагато більше потребує турботи і уваги, ніж інші діти. Адже опинившись в такому стані в юні роки, кожному дуже складно звикнути і набратися тієї сили волі, яка допоможе жити далі. Саме від оточення залежить, чи зможе вирости така дитина і перебувати в повноцінному суспільстві, не відчуваючи себе обділеною в чомусь. 

Психолог рекомендує ставитися до дитини з інвалідністю як до цілком повноцінної особистості, виховувати так само, як повноцінну дитину, не роблячи явних поблажок. Ніколи не показувати дитині, що ви засмучені її станом, або через це у вас з’являються проблеми чи незручності. Їй і так не легко. Живіть звичайним життям – гуляйте, вчіться, вибирайтеся з дому. Забезпечте дитині нормальне життя. Тоді їй буде набагато легше сприймати себе такою, якою вона є, і зробити все, щоб суспільство її прийняло. 

Коли малюк підросте, потрібно обережно розповісти йому про його хвороби, привести приклади людей з інвалідністю, які ставали чемпіонами світу, відомими художниками, письменниками, незважаючи на обмеження через хворобу. Наприклад: Мігель Сервантес, Людвіґ ван Бетховен, Луї Брайль, Франклін Делано Рузвельт, Ярослав Мудрий, Піфагор, Сара Бернар, Альберт Ейнштейн, Леонардо да Вінчі, Уолт Дісней та інші. Обов’язково розповідати про паралімпійський спорт, про його досягнення. Цим розповідям сприяли зустрічі, які проводилися в Центрі з чемпіонами паралімпійських ігор. 

Освітня інклюзія – це добре. Але Україні конче потрібна інклюзія соціальна. Чому наші діти дивуються, коли вперше бачать однокласника на інвалідному візку? Та тому, що їм майже не трапляються такі люди на вулицях. Не тому, що їх мало, а тому, що простір, послуги, все життя в суспільстві не враховує їхніх потреб. Вони сидять вдома – і дорослі, і малі – і почуваються зайвими, непотрібними у цьому світі. 

Переглянути бібліографічний
список можна ТУТ

Зараз ми адаптуємо школу, садочки, а на вулицях, в державних установах, магазинах, розважальних закладах - все лишається неадаптованим. Це в той час, коли закордоном вчителі на інвалідних візках продовжують вести уроки, люди з синдромом Дауна працюють в готелях, супермаркетах та ін., і навіть іграшки випускають без однієї кінцівки, щоб діти змалечку сприймали це нормально. 

Інклюзію в Україні почали впроваджувати з освіти, однак, не хотілося, щоб з дружнього до них шкільного простору діти потім потрапляли в абсолютно не дружній соціум. Процес інклюзії в освіті і соціальної інклюзії повинні відбуватися паралельно. 

Якщо дитина хвора – це біда! 

Безсилі ми буваємо, шкода! 

Є шанс сьогодні об’єднавши сили, 

Когось з дітей поставити на крила.

Дякуємо Вам за увагу до публікацій нашого блогу! Долучайтесь до нас у соціальних мережах! Будемо щасливі бачити Вас також серед постійних читачів (сайдбар членів блогу ліворуч).