Київська академія Михайла Врубеля

У березні цього року минуло 160 років з дня народження видатного художника Михайла Олександровича Врубеля. 

Так склалося, що найважливіші роки його становлення припали на перебування в Україні. Точніше, в Києві. Заради Києва і того, що з ним було пов’язано – натхнення величним візантійським мистецтвом, пошуки власного героя, історія кохання – він полишає омріяну Петербурзьку Академію мистецтв. Його «академією» став Київ. 

Народився художник в Омську в родині генерала юридичної служби, якого служба кидала з одного місця в інше. В дитячі роки він встиг помандрувати країною. Гімназію Михайло закінчував, до речі, з золотою медаллю, в Одесі. Потім юридичний факультет Петербурзького університету, робота за фахом у військо-судовому відомстві (спроба йти слідами батька) і, несподівано для багатьох, з осені 1880 року – Академія мистецтв. 

Тут, у класі відомого педагога П. Чистякова, свого вчителя, знайомиться з І. Рєпеним, В. Сєровим.

Після чотирьох років навчання змінюється життя художника: на запрошення професора А. Прахова – знавця і любителя старовини, який вивчав і відроджував пам’ятки давньоруського мистецтва, – він приїздить до Києва для проведення реставраційних робіт. 

Приїзд до Києва відкриває новий, київський період (1884-1888) у творчості М. Врубеля. Тут він знайомиться із зовсім іншим світом ідей та форм: його оточує старовина, він насолоджується красою й різноликістю фресок і мозаїк. 

Як одержимий працює в Кирилівському храмі ХІІ ст.; на місці старої фрески пише «Зішестя св. Духа на апостолів», «Пророк Мойсей», «Надгробний плач». 

У Кирилівській церкві Врубель оновив сто п’ятдесят фрагментів древніх фресок і написав чотири нові композиції на місці втрачених. Окрім фресок, створив чотири ікони, які привіз уже готовими з Венеції, де вивчав італійське мистецтво.

У Врубеля були всі підстави братися за розпис у Володимирському соборі, адже його талант монументаліста дивував спеціалістів і меценатів. 

Отож, протягом двох років він створює серію блискучих начерків і ескізів, але обставини склалися інакше… на своє лихо художник трепетно і безнадійно закохався у дружину свого благодійника – Емілію Прахову: дарував їй свої роботи, писав з неї Богоматір, втіливши у цьому образі стільки почутів, скільки могло вмістити його серце. 

Мистецтво «київського періоду» звучить у роботах художника як середньовічна ораторія, монументальні форми несуть у собі старовинні візантійські мотиви із спокійними, урочистими ритмами. Робота над розписами Кирилівської церкви і Володимирського собору була для художника ще однією змогою долучитися до кращих традицій класичного мистецтва. 

Переїзд до Італії (у Венецію, 1885 р.) був для Врубеля дуже плідним. Тут він пише чотири ікони для іконостасу Кирилівської церкви: «Богоматір з немовлям», «Ісус Христос», «Св. Афанасій», «Св. Кирило». В цих образах зустрічаємо багато автобіографічного: в образі Богоматері відчувається сильний вплив душевних почуттів, в ангелах є риси Демона, а голова пророка – автопортретна.

У Києві художник створює образ Демона – образ, в якому втілився людський страх, світ пристрастей і бунтівливих переживань, містицизму й пізнання Всесвіту. Цей образ був початком його душевних переживань, а згодом хвороби.

15 лютого 1906 року російська Академія мистецтв вперше в своїй історії надала звання академіка живопису – диплом № 488 – вихованцеві, який не мав документа про закінчення навчального курсу. Ним був Михайло Врубель. 

Він приїхав до Києва влітку 1884 року ще «учнем», а виїхав восени 1889-го художником, рівним великим майстрам улюбленого ним Відродження. Хоча сам він навряд чи це усвідомлював. 

Цим заходом бібліотека розпочала цикл заходів, присвячених Дню Києва.

Дякуємо Вам за увагу до публікацій нашого блогу. Будемо щасливі бачити Вас в числі постійних читачів (сайдбар членів блогу ліворуч).